Захист репутації публічних осіб: практика українських судів і Європейського суду з прав людини

В цій статті я розкажу про рішення Європейського суду з прав людини, які можуть бути використані в українських судах у справах про захист честі, гідності та ділової репутації за участю публічних осіб – політиків та бізнесменів. Такі позови є досить поширеними серед публічних осіб. Це й не дивно, адже саме у цих осіб позитивна ділова репутація є важливим активом, який виборці цінують в політиках, а бізнесмени у своїх ділових партнерах. Судове рішення про спростування недостовірної інформації юридично засвідчує хибність інформації про особу. Опонентами публічних осіб у цієї категорії спорів є зазвичай або журналісти, або такі ж публічні особи: політики з протилежних таборів або бізнес-конкуренти.

Розглянемо, наскільки ефективним може бути судовий захист честі, гідності та ділової репутації публічної особи з врахуванням позицій Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), і чому взагалі слід виділяти саме публічних осіб у цій категорії справ.

Перш за все слід згадати про те, що застосування судами практики ЄСПЛ за останні роки стало справжнім мейнстрімом, що сприяє захисту порушених прав громадян і позитивно впливає на єдність судової практики. «Репутаційні» справи – той різновид судових справ, де вплив практики ЄСПЛ є чи не найбільш відчутним, її згадують майже в кожному рішенні, а тому позиції ЄСПЛ служать орієнтирами в цих спорах. ЄСПЛ розробив ряд критеріїв, що стосуються публічних осіб, при розгляді справ про захист честі, гідності та ділової репутації.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи про дифамацію, по суті, перевіряє дотримання балансу між правом, передбаченим статтею 8 ( “право на повагу до приватного і сімейного життя“) та правом, передбаченим статтею 10 ( “свобода вираження поглядів“) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме в контексті співвідношення цих прав ЄСПЛ прийняв ряд рішень, у яких обґрунтував можливості і підстави для їх обмеження.

У таких справах необхідно враховувати дві ключові обставини: (1) ступінь суспільного інтересу до поширеної інформації і (2) ступінь публічності особи, щодо якої поширена інформація. Також, слід враховувати попередню поведінку зацікавленої особи, способи та обставини отримання інформації, її точність, форму і наслідки публікації.

Значний суспільний інтерес, на думку Суду, має місце тоді, коли інформація безпосередньо впливає на суспільство в значній мірі, і суспільство проявляє законний інтерес до цієї інформації (п.66 рішення у справі «Sunday Times проти Великобританії»), особливо, якщо це стосується добробуту населення (п. 58 рішення у справі «Barthold проти Німеччини»). Крім того, у багатьох справах зазначається, що інформація про неправомірну діяльність посадових осіб, в тому числі про корупційні діяння, становить публічний інтерес, а тому притягнення до відповідальності за поширення такої інформації порушує статтю 10 Конвенції (п.43 рішення у справі «Надтока проти Росії», п.62, п.71 рішення у справі «Морар проти Румунії», п.68 рішення «Аксель Шпрінгер проти Німеччини (№2)», п.52 рішення у справі «Оjala and Еtukeno Оy проти Фінляндії»).

Численна практика ЄСПЛ виходить з того, що у випадках, коли поширена інформація стосується теми, що становить суспільний інтерес, держави мають обмежену сферу розсуду (наприклад, п.44 рішення у справі «Editions Рlon проти Франції»). Тобто випадки, коли відхід від практики Суду в таких справах може бути виправданий внутрішнім законодавством, надзвичайно обмежений в порівнянні зі справами про захист честі і гідності та спростування недостовірної інформації, яка не становить значного суспільного інтересу.

Отже, якщо про особу поширена інформація, яка викликає у суспільства великий інтерес, то ЄСПЛ визнає обмеження прав такої особи на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 Конвенції) виправданим і баланс прав в таких випадках зміщується в сторону свободи слова (стаття 10). Ця інформація повинна бути розцінена судами як оцінне судження, про що ЄСПЛ зазначив в п.43 рішення у справі «Ghiulfer Predescu проти Румунії»: якщо мова йде про тему, яка становить суспільний інтерес, висловлювання скоріше слід вважати оціночним судженням, а не фактичним твердженням.

Ступінь публічності особи також має безпосереднє значення: чим вищу посаду обіймає особа, тим сильніше її право на приватне та сімейне життя може бути обмеженим шляхом публікації про нього відповідної інформації (п. 52 рішення у справі «Ojala and Etukeno Oy проти Фінляндії», п.119 рішення у справі «Нachette Filipacchi Associes проти Франції»).

Зокрема, показовою справою щодо цього є «Аксель Шпрінгер проти Німеччини», яка стосувалась інформації, поширеної про колишнього федерального канцлера Німеччини Герхарда Шредера і його можливих зв’язків з Росією. Європейський суд з прав людини зазначив, що Шредер, який займав одну з найвищих посад в Німеччині, повинен був проявляти більшу відкритість до преси, ніж приватні особи. При таких обставинах, ЄСПЛ дійшов висновку, що німецькі суди не привели достатніх обґрунтувань необхідності обмеження свободи слова і констатував порушення статті 10 Конвенції.

Хрестоматійною щодо цього є справа «Лінгенс проти Австрії», посилання на яку знайдеться мало не в кожному рішенні українського суду у репутаційних справах. Політичний журналіст Петер Лінгенс був звинувачений у наклепі за те, що в своїх публікаціях заявляв про співпрацю австрійського Федерального канцлера Б. Крайського з нацистами.

Констатувавши порушення статті 10 Конвенції, в п.42 рішення Суд визначив, яким чином статус особи як політичного діяча впливає на можливості захищати свою репутацію, вказавши, що вимоги до захисту репутації повинні розглядатися з урахуванням статусу особи і у зв’язку з інтересом обговорення політичних питань.

Тобто, позиція ЄСПЛ зводиться до того, що, чим більш відомою є особа і чим більшими повноваженнями вона наділена, тим сильніше може бути обмежене її право на недоторканність приватного життя на користь свободи слова. Простіше кажучи, чим вище ранг чиновника, тим менше у нього можливостей спростовувати інформацію про себе в суді, особливо якщо така інформація поширена журналістами, які виконують свою функцію, звертаючи увагу суспільства на важливі теми.

Однак не все так безнадійно для публічних осіб, готових відстоювати свої права в суді. Звичайно, свобода вираження думок не є абсолютною. Зокрема, Суд зазначає, що ст.10 Конвенції надає гарантії поширення інформації з питань громадського інтересу за умови, що таке поширення сумлінним, а інформація є точною та достовірною відповідно до вимог журналістської етики (п. 45 рішення у справі «Ojala and Etukeno Oy проти Фінляндії», п. 65 рішення у справі «Бладет Тромсе і Стенсос проти Норвегії»). При певних обставинах, навіть якщо особа має значний ступінь популярності в суспільстві, він або вона можуть посилатися на «законні очікування» захисту його або її особистого життя (п.97 рішення у справі «Фон Ганновер (Принцеса Ганноверська) проти Німеччини (№2)»).

Важливою в цьому контексті є справа «Mihaiu проти Румунії», де ЄСПЛ вказав, що у випадках, коли у поширеній інформації зазначається ім’я особи, його посаду та звинувачення в конкретному злочині, розповсюджувач інформації повинен надати достатнє фактичне обґрунтування своїх висловлювань, інакше він не може виправдовувати свою поведінку певним ступенем перебільшення, яка є допустимою при реалізації свободи слова. У зазначеній справі поширена заявником інформація не була підтверджена жодними доказами, тому Суд прийшов до висновку про відсутність порушення гарантованої ст. 10 Конвенції свободи слова.

Наведені вище критерії, вироблені Європейським судом з прав людини в процесі розгляду справ про дифамацію, є своєрідною системою координат для судів України в згаданій категорії справ, а тому все частіше знаходять своє відображення в практиці, перш за все, Верховного Суду, на яку орієнтуються суди нижчих інстанцій.

Тому нехтувати цими правовими позиціями ЄСПЛ або приділяти їм недостатньо уваги при підготовці відповідних позовів – вкрай недалекоглядно для обох сторін спору, адже значення практики Суду у вітчизняній правовій системі з часом буде тільки зростати, тим більше, коли мова йде про публічних осіб та їхню репутацію.

Автор:

Олег Громовой, адвокат

Управляющий партнёр «GENTLS»